Головні варіації:
[ред.]Австрійська система
Це була класична «піраміда». В обороні найбільше уваги приділяли внутрішній зоні перед своїми воротами і густо заставляли її гравцями. Система була розрахована на атаку, короткі передачі низом та створення чисельної переваги — крім п'яти нападників у напад йшли 1-2 півзахисників. Таким чином можна було довгий час тримати ворота суперника в облозі. При повільній грі таке позиціонування цілком прийнятне. Але через недовершеність системи під час швидкого переходу від атаки до оборони захисники мали проблеми. Була популярною в центральноєвропейських країнах (Австрії, Чехословаччині та Угорщині) у міжвоєнний період. Остаточно австрійці відмовились від такої розстановки лише після чемпіонату світу 1954 року.
[ред.]Італійська система
Італійська система «методо» відзначалась особливою роллю напівсередніх нападників («інсайдів») — вони не були на вістрі атак, а трималися близько до півзахисників і відразу після втрати м'яча вони атакували футболістів противника, були разом із півзахисниками першими «хвилерізами» на шляху противника. У лінії атаки «методо» дещо нагадувана новаторську в 1930-их роках англійську схему W («дубль-ве»): на вістрі грало фактично лише двоє крайніх і центральний нападник, а інсайди діяли глибше. Зазвичай, центрфорвардами в італійській схемі були швидкі, жорсткі гравці з сильним і точним ударом (Сільвіо Піола, Раймундо Орсі). Із цією схемою Італія перемогла начемпіонатах світу 1934 і 1938 років.
[ред.]Швейцарська система «засув» («замок»)
Швейцарські тренери, усвідомлюючи слабкість національного футболу, намагалась розставити захисників якомога надійніше. Найбільшим розробником ідей т. зв. «засуву» (або «замка́»; нім. Riegel) вважають австрійського спеціаліста Карла Раппана, який успішно застосовував цю тактику на чолі збірної Швейцарії на чемпіонатах світу 1938 і 1954. Головна ідея системи «засув» — задній захисник. Він стояв позаду лінії 4 гравців оборони (див. малюнок) і атакував кожного, хто прорветься крізь перший ешелон захисту. Швейцарська система не збалансована, оскільки опирається лише на захист. Команді важко було зіграти результативно з такою розстановкою. Водночас, це був важливий крок до вдосконалення гри у захисті — швейцарці показали вміння поєднувати і персональну опіку і зонну оборону. Після 1950-х років схему застосовували мало, а її головні ідеї стали основою італійського «катеначчо».
