Незважаючи на італійську назву, під якою ця тактика стала відомою в багатьох мовах світу, катеначо була започаткована не в Італії. Вперше система, подібна до катеначо, була використана в 1932 році австрійським тренером Карлом Раппаном, який тоді тренував швейцарського клубу «Серветт». Футбольна теорія того часу передбачала лише трьох гравців з виключно захисними функціями: двох стандартних захисників і одного центрального, якого також називали стопером (англ. stopper — «зупинювач»), функцією якого було руйнування атаки супротивника на початковому етапі. Ідея Раппана полягала в тому, щоб відтягнути двох гравців з центра, з позицій півзахисників, на свою половину поля: один мав приєднатися до лінії оборони, яка таким чином складалася з чотирьох гравців, а другий відтягувався ще далі назад за лінію оборони і займав позицію безпосередньо перед воротарем; залишаючись вільним (іт. libero) від будь-яких задач в атаці і зосереджуючись на перехопленні глибоких атак в завершальної фазі і запобіганні виходу форварда супротивника віч-на-віч з воротарем, ефективно контролюючи близькі підступи до свого штрафного майданчика.

Пізніше Раппан використав свій винахід при підготовці збірної Швейцарії до чемпіонату світу 1938 року у Франції; саме після цього чемпіонату ця тактика вперше набула широкої відомості під французькою назвою «verrou» (має те же значення, що й catenaccio італійською). Застосування тактики «verrou» дозволило пересічній команді Швейцарії стати відкриттям турніру; в першому турі вона подолала значно сильнішу команду Німеччини і потрапила до чвертьфіналу, де поступилася збірній Угорщини, майбутньому фіналісту.