За теперішнього часу в сучасному футболі катеначо в чистому виді майже не використовується, позаяк дві найбільш характерні риси цього стилю, персональна опіка і позиціяліберо, вийшли з ужитку. Зараз назву катеначо часто вживають для позначення будь-якого замкненого захисного стилю гри з відтягнутою назад формацією і рідкими контратаками, але справжнє катеначо — лише один з різновидів такого стилю.

В сучасному футболі до катеначо іноді вдаються слабкі команди щоб підвищити свої шанси в протистоянні з сильнішим суперником, намагаючись таким чином дещо скоротити різницю в класі і швидкості за рахунок більш силової і в’язкої гри. Провідні команди зараз не використовують катеначо, однак можуть перейти до нього за особливих обставин, наприклад, коли внаслідок видалення гравця з поля супротивник здобуває перевагу, або треба утримати мінімальну перевагу в рахунку до кінця матчу.

Катеначо в збірній Італії

Катеначо часто вважається характерною рисою італійського футболу, але насправді італійські команди не дуже часто використовували її в матчах італійського чемпіонату, надаючи перевагу іншим, більш відкритим тактичним схемам. Цього, однак, не можна сказати про національну збірну. Колишні тренери збірної Італії Чезаре Мальдіні іДжованні Траппатоні широко використовували катеначо в матчах найвищого рівня, але досягти остаточного успіху не зуміли. Під керівництвом Мальдіні Італія програла чвертьфінал чемпіонату світу 1998 року за результатами серії післяматчевих пенальті; під керуванням Траппатоні вона зазнала гіркої поразки в груповому турнірі чемпіонату Європи 2004 року. Цікаво, що вже після цієї невдачі Траппатоні вдало використовував тактику катеначо в лісабонській «Бенфіці», з якою виграв чемпіонат Португалії.

Під час матчу ⅛ фіналу чемпіонату світу 2006 року проти Австралії, коли на початку другого тайму після видалення з поля Матерацці італійці залишилися в меншості при нульовому рахунку, тренер Марчелло Ліппі перестроїв команду на захисний лад, про який англійська газета «Гардіан» зауважила: «несміливість італійського поводження складає враження, що дух Еленіо Еррери, верховного жреця катеначо, раптово заволодів душею Марчелло Ліппі»^[1]. На п'ятій хвилині доданого арбітром часу італійці здобули право на пенальті; його реалізація Франческо Тотті врятувала Італію від катастрофи і дозволила майбутнім чемпіонам світу продовжити боротьбу.

В чвертьфіналі Італія з рахунком 3:0 перемогла Україну, доказавши, що вона може грати у відкритий і видовищний футбол. В наступному матчі італійці подолали хазяїв чемпіонату, збірну Німеччини, спростувавши прогнози преси, яка вважала, що проти Німеччини італійці гратимуть в нудному і розважливому стилі від оборони. Завдяки голамФабіо Гроссо і Алессандро Дель П’єро, забитих наприкінці додаткового часу на 119-й і 120-й хвилині, Італія потрапила до фіналу. В цьому матчі збірна здивувала багатьох, в тому числі і своїх супротивників, відкритим стилем гри, який був майже повною протилежністю катеначо; це підтверджується статистикою ударів по воротам: обидві команди здійснили по 18 ударів, з яких німці влучили в отвір лише шість, тоді як італійці — одинадцять.

Після цього чемпіонату спортивна преса привернула увагу до того факту, що сучасний футбол знову недостатньо покладається на атаку і більше думає про оборону, і що існує небезпека повернення захисного стилю гри до широкого вжитку. На користь цієї версії свідчить низька кількість забитих на цьому чемпіонаті м'ячів (47, в середньому 2,297 за матч) і те, що найкращий бомбардир турніру Мирослав Клозе забив лише п'ять голів (на попередній першості світу бразилець Роналдо забив 8). До того ж, цей чемпіонат був першим, на якому всі три найкращі гравці турніру не були нападниками.